ПОЛІТИЧНІ ІДЕЇ У КРАЇНАХ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ. Фундаментальну роль в історії політичної думки Китаю, всього Стародавнього Сходу відіграло вчення
 Скачать 62.59 Kb.
| Образовательный портал Как узнать результаты егэ Стихи про летний лагерь 3агадки для детей |
1 2 Фундаментальну роль в історії політичної думки Китаю, всього Стародавнього Сходу відіграло вчення Конфуція (551—479 pp. до н. е.). Погляди Конфуція викладено у книзі «Луньюй» («Бесіди і судження»), складеній його учнями. Протягом багатьох віків ця книга справляла значний вплив на світогляд і спосіб життя китайців. Конфуцій розвивав патріархально-патерналістську концепцію держави, відповідно до якої держава виступає як велика сім'я. Влада правителя в державі є такою, як влада батька в сім'ї, а відносини правителів і підданих нагадують сімейні відносини, де молодші залежать від старших. Правитель (імператор) є «сином неба», його влада має божественне походження. Однак сам імператор не є Богом, і його влада залишається божественною доти, доки він править «розумно», наслідуючи шлях, вказаний Богом. Будучи прихильником ненасильницьких методів правління, Конфуцій закликав правителів, чиновників і підданих будувати свої взаємовідносини на засадах доброчесності. Дотримання правителями вимог доброчесності відіграє вирішальну роль і визначає панування норм моралі у поведінці підданих. Основна доброчесність підданих полягає у відданості правителю, слухняності й повазі до всіх «старших». Доброчесність у тлумаченні Конфуція виступає як широкий комплекс етико-правових норм і принципів, до якого входять правила ритуалу, людинолюбство, піклування про людей, шанобливе ставлення до батьків, відданість правителю, відчуття обов'язку тощо. Важливою умовою дотримання цих доброчесностей є «виправлення імен» — суворе й чітке визначення обов'язків кожного члена суспільства. Кожному треба дати відповідне йому «ім'я», тобто так позначити місце й ранг у соціальній системі, щоб правитель був правителем, чиновник — чиновником, підданий — підданим, батько — батьком, син — сином та ін. Регулювання політичних відносин за допомогою вимог доброчесності у вченні Конфуція різко протиставляється управлінню на основі законів. Негативне ставлення мислителя до законів зумовлено їх традиційно каральним значенням, зв'язком із жорстокими покараннями. Конфуцій не заперечував повністю значення законодавства, однак відводив йому допоміжну роль, висуваючи на передній план у регулюванні суспільних відносин вимоги доброчесності. На відміну від Конфуція, який виступав із позицій аристократії, обґрунтовуючи природність і необхідність поділу суспільства на правителів і підданих, «старших» і «молодших», інший давньокитайський мислитель — Мо Цзи (479—400 pp. до н. е.), засновникмоїзму, розвивав ідею природної рівності всіх людей і обґрунтовував договірну концепцію виникнення держави, в основі якої лежить ідея належності верховної влади народу. Для підтвердження ідеї рівності всіх у державі Мо Цзи по-новому тлумачив традиційне поняття «воля неба», яка виявляється в тому, що «небо» дотримується всезагальної любові і приносить усім користь. Ця всезагальність «неба», що відіграє в моїзмі роль зразка й моделі для людських стосунків, містить визнання рівності всіх людей. Наслідувати небесний зразок означає шанувати мудрість як основу управління, а важливим моментом такого мудрого управління є вміле поєднання настанов з покараннями. Мо Цзи висунув ідею договірного походження держави та управління. У давнину, вважав він, не було управління й покарання, кожний мав власне розуміння справедливості, й тому у відносинах між людьми панувала ворожнеча. Ідея єдиної для всіх справедливості і єдиної законодавчої влади була спрямована у Мо Цзи проти свавілля чиновників, які, встановлюючи свої порядки, вдавалися до насильства й жорстоких покарань. Важливе місце у його вченні посідає вимога врахування інтересів простого народу в управлінні державою. Він рішуче виступав за звільнення низів суспільства від гніту, страждань. Бідність Мо Цзи вважав джерелом безпорядків у державі. Ідея необхідності дотримання законів в управлінні державою знайшла свій усебічний розвиток у вченні, яке дістало назву«легізм» (від лат. legis — закон). Найвідомішим теоретиком легізму та одним із засновників школи «законників» був китайський мислитель Шан Ян (390— 338 pp. до н. є.) — правитель області Шан. Він виступив з обгрунтуванням управління, яке спирається на закони й суворі покарання. Критикуючи поширені та впливові на той час конфуціанські уявлення про управління на основі старих звичаїв і ритуалів, традиційної етики тощо, Шан Ян стверджував, що організація державного управління має грунтуватися не на традиції і ритуалі, а на основі єдиних, чітко визначених законів — «фа» (звідси китайська назва цієї школи — «фацзя»), які спираються на суворі покарання. Закони, а не особисті бажання чи свавілля правителів мусять лежати в основі державного управління. Уявлення легістів про жорстокі закони як основний засіб управління тісно пов'язані з їхнім розумінням відносин між державною владою і населенням як антагоністичних за своєю природою. Концепція державного управління Шан Яна пройнята ворожістю до простих людей, низькою оцінкою їхніх вчинків і переконань, певністю, що лише за допомогою жорстоких законів народ можна тримати в покорі. Цей ідеал «законницької» держави заперечує законодавче встановлення будь-яких прав підданих і сприймає закон лише як засіб державного управління в інтересах правителів. В цілому на початок II ст. до н. є. офіційна державна ідеологія у Стародавньому Китаї поєднувала в собі властивості як легізму, так і конфуціанства, що відіграло значну роль у подальшому розвитку держави і права в цій країні. 2З Стародавньої Греції розпочинається правова цивілізація, історія політичної і правової науки філософії. Їх становлення відбувалося в руслі загального процесу людського пізнання - від міфу, релігійних уявлень, до раціональних, наукових. З моменту виникнення державності в Стародавній Г реції на початку I тис. до н.е. історію розвитку політико-правової думки можна поділити періоди: 1) передполісний (XI - ХІ ст. до н.е.) - з пануванням релігійно-міфологічних політико-правових уявлень; 2) архаїчний, «сдоократівський» (Vm - V! ст. до н.е.) - з розвитком полісного життя ці уявлення все більше поступаються раціональним (у творчості Г омера, Г есіода, „семи мудреців”), формується філософський підхід до проблем держави і права (Піфагор і піфагорійці, Геракліт, Демокріт); 3) „сократівський” або класичний (V - перша пол. W ст. до н.е.) - час розквіту давньогрецької політичної і філософської думки (софісти, Сократ, Платон, Аристотель); 4) елліністичний (друга пол. IV - II ст. до н.е.) - час упадку грецької державності, кризи політико- правової ідеології ((Епікур, стоїки, Полібій). Грецька державність виникла і розвивалась у формі незалежних полісів - міст-держав. У VІ - V ст. до н.е. в одних з них (Афінах, Абдерах) формою правління була демократія, в інших, як в Спарті, - аристократія, потім - олігархія (Фівах, Мегарах). Короткочасно існувала і Тиранія. Антична цивілізація зіграла роль своєрідної лабораторії, де випробовувались різні види форм державного правління і політичних режимів. Ці процеси і стимулювали їх теоретичне осмислення в політико-правових вченнях, античній філософії. І ще про одну особливість. Тут суб'єктами політики (тобто полісного життя) були тільки вільні, громадяни полісу - повноправні члени полісного колективу, невеликих, іноді крихітних держав, обмежених територією міста і прилеглих до нього селищ. Політика і зв'язані з нею практичні й інтелектуальні заняття (shole) вважалися справою вільних, фізична праця - долею рабів. Відносини господина і раба, глави родини й інших її членів розглядалися, як відносини неполітичні. Знаменитий афінський реформатор і законодавець Солон (біля 638 - 559 р. до н.е.) реформував афінський поліс, увів помірну демократію, засновану на компромісі знаті і демосу. Держава, за Солоном, потребує насамперед законного порядку; закон, влада закону в полісі - поєднання права і сили. Пізніше Аристотель зазначить, що саме з реформ Солона «почалася демократія». Певний внесок у розвиток державно-правових вчень зробили Піфагор (580—500 до н. Е.) І його послідовники. Виходячи з того, що люди не можуть жити без управління, піфагорійці висловлювалися проти демократичного устрою полісів, кращою формою правління вважали аристократію, яка здійснює свою владу на підставі законів. Запоруку порядку в державі прибічники цієї теорії вбачали у свідомому виконанні всіма вимог законів, сутністю яких було встановлення або відновлення справедливості. Визначальну роль у світогляді піфагорійців відігравало їхнє вчення про числа. Числа, на їхню думку, — це початок і сутність світу. Прагнучи виявити цифрові (математичні) характеристики, притаманні моральним і політико-правовим явищам, піфагорійці першими почали теоретично розробляти поняття "рівність", надзвичайно важливе для розуміння ролі права як рівної міри нормування нерівних відносин і поведінки нерівних індивідів. Па думку піфагорійців, справедливість виражено у цифрі чотири, оскільки чотири — це перший квадрат (результат множення цифри два на саму себе), а сутність справедливості полягає у відплачуванні рівним за рівне. Під рівністю вони розуміли мінливу мірку для кожного відповідного випадку, а не єдину мірку і загальний масштаб для всіх випадків. На думку Піфагора, після божества і демона слід найбільше поважати батьків і закони, підкоряючись їм за переконанням, а не зовнішньо та удавано. Законослухняність він уважав високою чеснотою, а самі закони — великою цінністю. Найбільшим злом піфагорійці називали анархію (безвладдя), відзначаючи, що людина, за своєю природою, не може обійтися без керівництва, начальства і належного виховання. "Правителі, — підкреслював Піфагор, — повинні бути людьми не тільки знаючими, а й гуманними". Геракліт (бл. 530 - бл. 470 р. до н.е.)[ - знаменитий філософ-діалектик. Згідно його філософії у світі панують необхідність і закономірність - світовий закон - „логос”, голос космічної справедливості. Світ - вічно змінне ціле і розумність людини полягає у свідомій підлеглості „логосу”. І життя полісу і його закони повинні, за Гераклітом, слідувати Логосу. Цей всезагальний закон - джерело людського закону (номосу), його розумної природи. Тому народ має боротися за закон, як за свої стіни, свавілля ж слід гасити скоріше, ніж пожежу. Більшість людей не розуміє загального Логосу, якому необхідно слідувати. Геракліт розрізняє мудрих і нерозумних, кращих і гірших. Соціально-політична нерівність - правомірний і справедливий результат загальної боротьби. Критикуючи демократію, де править юрба і немає місця кращим, Геракліт виступав за правління духовної аристократії. «Один для мене - десять тисяч, якщо він - найкращий». «І волі одного покора - закон». На його думку, узгодження всього життя людей, у т.ч. їх державного життя, законів з веліннями логосу, зберігає свою силу у всіх формах і типах політичного правління. Аристократичні погляди Піфагора і Геракліта істотно відрізнялися від демократичних поглядів Демокріта (бл. 460 - бл. 370 р. до н.е.)[3]. У своєму соціально-політичному вченні Демокріт одним з перших в історії античної думки розглядав становлення людини і людського суспільства як частину світового розвитку. У ході цього процесу, вважав він, люди поступово під впливом нестатків, наслідуючи природі і спираючись на свій досвід, набули усі свої основні знання й уміння, необхідні для громадського життя. Поліс, законодавство створені штучно. Звідси - недосконалість полісного життя, законів. Відповідність природі, «правді» (справедливості) філософ розцінює як критерій для етики, політики, законодавства. «Те, що вважається справедливим - не є справедливе: несправедливо ж те, що противно природі». Держава у Демокріта уособлює собою «загальну справу» громадян і служить його «опорою». «Справи державні, - підкреслював він, - треба вважати набагато важливішими за інші; кожний має прагнути, щоб держава була благоустроєна, не домагаючись більших почестей, ніж йому личить, і не захоплюючи більшої влади, чим це корисно для загальної справи. Тому що держава, що йде по вірному шляху, - найбільша опора. І в цьому полягає все: коли вона в благополуччі, усі в благополуччі - коли вона гине - все гине». Апологія демократично влаштованої держави передбачає рішення проблеми благоустрою держави як співтовариства вільних людей із правовим порядком. За Демокрітом єднання вільних громадян, взаємодопомога і братерство - ознака істинної демократії. Їй не суперечить і «правління кращих»: «Пристойність вимагає коритись закону, владі і розумовій перевазі». Можливі докори в загальній бідності при демократії він відводив запереченням: «Бідність у демократії настільки ж переважніше так званого благополуччя громадян при царях, наскільки воля краще рабства». Був противником безправ'я і рабства людей. Правління кращих вимагає «мистецтва управління державою», яке Демокріт характеризує як «найвище з мистецтв». Він рекомендує його ретельно вивчати і допускати до правління лише тих, хто знається у цій справі, має відповідні знання і достоїнства: «Дурні громадяни, одержуючи почесні посади, ведуть державні справи недбало, нерозумно і нагло». Вони падкі на лестощі і угодництво, що приносять шкоду «загальній справі» і благополуччю поліса. Закони, за Демокрітом, покликані забезпечити благоустроєне життя в полісі, але для цього необхідні відповідні зусилля і з боку самих громадян, їх покора закону: «Закон прагне допомогти життю людей. Але він може цього досягти лише тоді, коли самі громадяни бажають жити щасливо: для слухняних закон - тільки свідчення їх власної чесноти». Доброчесність сама по собі цінніше закону, який лише засіб, причому не найкращий, для прилучення до чеснот. Саме в цьому сенсі треба розуміти слова Демокріта про те, що закони - «дурна вигадка», що «мудрець не повинен коритися законам, але жити вільно», адже існує розходження між тим, що установлено „За загальною думкою” і тим, що йде від природи. Мудрець не має потреби в моральній опіці держави і законів. Закони потрібні власне для звичайних людей, щоб приборкати властиві їм заздрість, розбрати, тягу до заподіяння шкоди іншому. Звідси - необхідність покарань: «Повинне будь-що-будь убивати усе, що приносить шкоду і зневажає справедливість. Той, хто це робить, зберігає при всякому державному ладі спокій духу, право, мужність і майно скоріше, ніж той, хто цього не робить». Саме покарання повинне спиратися на писаний закон чи усталений правовий звичай. Погляди Демокріта одержали широке поширення серед античних мислителів уже при його житті і вплинули на наступну політико-правову думку. 1 2  перейти в каталог файлов | Образовательный портал Как узнать результаты егэ Стихи про летний лагерь 3агадки для детей |